15 Feb 2023
Станіслав Гібадулін — про (не)інклюзивність українського суспільства та нову мету у житті
Станіслав Гібадулін — «Хітмен». Йому було 25 років, коли у 2015 він приїхав з Молдови воювати за Україну. За його словами — переконаний, що це його справа і місія — захищати нашу країну від російського ворога.
За час участі у російсько-українській війні «Хітмен» отримав три поранення, заробив безліч осколків, втратив селезінку, та фаланги пальців. Говорить, що ще відправляючись з дому на війну, чітко розумів, — ймовірність бути пораненим чи загинути дуже велика. Але для нього було дуже важливо стати воїном на цій війні. У травні 2019-го Стас підірвався на вибуховому пристрої і втратив ногу.
«Зазвичай в фільмах показують, що ти наступаєш на міну і маєш час, щоб хтось тобі допоміг. Я наступив, одразу був вибух і мені здалося, що під час вибуху все відбувалося дуже повільно… Одразу побачив свою ногу, як вона упала на землю. Я повернувся до своїх хлопців, які йшли позаду мене, і ми почали евакуацію».
Стас розповідає, що усе, що з ним сталося, відобразилося на його психіці. Взимку 2019-го, коли почалася пандемія, хлопець відчув себе зле. Згодом помітив, що кидає його у піт систематично — на вулиці, коли кудись поспішає, у залі, коли займається спортом, навіть коли відпочив і виспався, такі стани могли повторюватися. Виявилося, що це панічні атаки. Так, за словами лікарів, організм реагував нам будь-які навантаження на центральну нервову систему.
«Я пів року пив антидепресанти і це мало вплив на моє протезування. Я набрав вагу — 10-15 кілограм. Кукса теж почала набрала в об’ємі. Зазвичай, коли є протез, кукса худне, а в мене навпаки виросла. Потрібно було зробити новий протез».
«Хітмен» дуже легко говорить про поранення і те, що довелося пережити. Його хвалили лікарі, мовляв, швидко відновлюється. Він і сам прагнув обійтися без візка, — говорить, що він його дратує, тому поки через відсутність громадянства вирішувалася ситуація з протезуванням, вже намагався повернутися до нормального життя. Але Стас підтверджує слова інших хлопців з ампутаціями ніг, про те, що найскладніше — коли в тебе не виходить те, що собі уявив.
«Через тиждень я вже танцював з дівчиною на одній нозі. Через півтора місяця після підриву я вже ходив. Спочатку, дивишся на хлопців, які вже впевнено ходять на протезі, думаєш, що теж так зможеш, а сам не можеш пройти і 100 метрів. Та для всього потрібен час».
Реабілітація також буває різною і Стас зрозумів, що потребує допомоги, а також, визначив, від чого йому стає краще і що допомагає, щоб чимось зайнятися. Говорить, що це індивідуально: хтось справляється сам, а для когось важлива підтримка оточення, волонтерів.
За словами Стаса, українці зовсім не вміють поважати права людей з інвалідністю.
«Я постійно думаю про місця для людей з інвалідністю. Наприклад, коли займають місце для машини. Але це не така проблема, як коли в маршрутці займають місця, призначені для інвалідів. Заходить, наприклад, хлопець, а в нього немає обох ніг, але він в штанах і не видно. Чи вважається це порушенням його прав? Були випадки, коли мені потрібно було зробити щось швидко. Так, я можу постояти на протезі у черзі, як і звичайні люди, але тоді мені потрібна була позачерговість. Я підходжу до каси, кажу: “Вибачте, я поза чергою, мені це передбачено законом”. А людина на мене дивиться згори донизу і каже: «А ти що, інвалід?».
Найкраще говорить хлопець, після війни і поранень діють налаштування себе і визначення мети у житті. Свою мету Стас знає.
«Я знав, що навіть, якщо не повернуся на війну, то у громадському секторі робитиму усе для перемоги України, щоб знищувати ворогів. Можна воювати навіть не на війні. Можна робити все, щоб погіршити їм життя там».
У третьому випуску подкасту "Сталеві воїни" від "Повернись живим" Станіслав Гібадулін поділився з журналісткою Дар'єю Бурою історією відновлення, пошуку мети для повоєнного життя недостатню інклюзивність українського суспільсьва.
